Це сон, який мені приснився. Всі персонажі є вигаданими і будь-який збіг із людьми, що живуть нині чи жили в минулому, випадковий.
Історія завдяки американському добровольцю. День перший (02.02.2025)
Декілька поїздок відбулося про які не писав, бо щось не відчував запалу, що це потрібно. Про цю також щось не горіло, вдень сходив на фільм "Одного разу в Україні" і там військовий американець, який воює за нашу неньку в складі іноземного легіону сказав: "Повісити американський прапор та запускати феєрверки на день незалежності США чи вигукувати гасла - це ще не прояв патріотизму. Сходіть краще до діда і запитайте, що він робив під час другої світової війни. Не важливо чи він був оператором ССО, чи ремонтував танки, але він щось робив для перемоги у те що він вірив." Інший американський військовий сказав: "Завдяки українським волонтерам та таким, людям як вони нам краще воювати. Ми в Україні зрозуміли, що це набагато більше ніж нація. Хай у новинах розповідають, що ми програємо на деяких ділянках, але насправді це не так. Ми це відчуваємо з середини.".
Слухаючи ці рядки я подумав, що треба написати історію, бо через десятки років можливо хтось розповість її, як мої друзі, знайомі чи підписиники і я їздили на схід й ... Бац мені прийшло повідомлення: "Антоха, що це ти не кажеш, що будеш у наших краях?))". Почав переписуватися з хлопцями та домовилися, що триматиму їх вкурсі й напишу, як буду десь під'їжджати. Перевірив речі, п'ю імбирний чай і чекаю сповіщення, що можу виходити.
Вийшов у двір покласти речі у багажник, прогріти автівку та трошки почистити її від снігу, бо під вечір нападало. У темноті видніється силует людини, яка через плече несе сумку й наблизившись ближче впізнаю Баді. Він сідає за кермо й ми по дорозі долучаємося до колони, якою поїдемо на зустріч пригодам і підтримки військових. Вирішуємо заїхати на Газовик та заправити коників, заїжджаємо на територію, а на вагончику висить табличка "Технічна перерва". Підходжу до автівки у якій сидить Бугай і нагадую йому за крокси, в його погляді стає зрозуміло, що щось пішло не так. Виявляється, що він взуття поставив на дах машини і воно десь злетіло й тепер новостворений Шерлок Холмс поїде його шукати, поки чекаємо відкриття заправки. Паралельно поговорили, що я переміщаюся до Бугая та водія, який знайшовся через мою сторіз. Переніс речі, розклався й сідаю на заднє місце у салоні. Тихим голосом прозвучало: "Привіт". Біле гарне волосся, доглянуті руки, тендітна фігура і так я знайомлюся з Вайт. Розповів їй поверхневий план поїздки, запевнив, що щось точно буде не так. На що дівчина лише відповіла: "На заправці куплю ще води)". Повернувся Бугай зі своєю першою розкритою справою та знайденими кроксами у снігу, які потребували миття. "Технічна перерва" не закінчилася й наше тріо автівок вирушило на заправку Socar, тільки там вночі у вбиральні був шланг з водою і ще заправили по п'ятнадцять літрів кожний транспортний засіб.
Їдемо вперед, я з Вайт помінявся місцями, щоб їй було комфортно спати. Хай дівчина відпочиває, дав свою накидку та глянув кілометраж до найближчої "бомж заправки". По дорозі Бугай розповів про те, як правильно їхати у колоні. Спереду їде авто, якому найважче, за ним усі інші, щоб у випадку чого їм легше буде гальмувати чи набирати швидкість. Один прийом їжі за день дається взнаки і зупиняємося на Marshall-і, щоб перекусити, випити чаю та заправити два повних баки. Оплачуємо чотири тисячі за автівки, які залили пальним під вінця і прошу налити кип'ятку в кружку, на що касир відповів: "Тепла вода рахується, як чай це буде сорок гривень.". Афігеть сервіс, відмовляюся та Бугай методом обману кавового автомату наливає мені води й дістає свої наготовлені бутерброди в дорогу. Хлопці їдять, Вайті спить, а мені хочеться щось "підрізати", потім ця думка мене покинула і я купив дівчині води, пригадав, що про це була розмова.Вмикаємо музику у трьох автівках на всю заправку та рушаємо. Знову пішов сніг, дороги пусті й ніхто спати не хоче, хто зміг ще спав вдома перед поїздкою. Тримаємо зв'язок по раціях і час від часу в салоні спілкуємося між собою. У повній темряві довгий шлях дається взнаки, спочатку прочитали назву села Мама, замість Мила та останнім сигналом став прогавлений поворот і наше тріо зробило маленький гак, щоб повернутися до основної дороги. Прокинулася бадьора Вайт зі словами: "Можу когось підмінити)", але відповів їй: "Сильно не прокидайся, зараз усі спати на трошки))". Зрадівши стеллі невідомої заправки паркуємося, дістаємо пледи та збираємося відпочивати. Наша автівка починає періодами сама вмикати сигналізацію і перший час - це якийсь стьоб, далі мені приходить sms й грає музика. "Блять! Що це за приколи!?" - слова у моїй голові та намагаюся не заводитися, це лише збіг обставин. Далі бачу весняний ліс, прозоре озеро і сонячні промені, які пробиваються через гілки до стежини по якій йду. "Афігеть, нарешті сплю й це сон" - думаю я)))))

День другий (03.02.2025)
Прокинувся від того, що по ногах пройшов морозець. На вулиці було світло, хоча похмуро, взяв телефон у руки і одразу мені написав Баді: "Виспалися? Їдемо?". "Ти взагалі лягав спати хопче?)))" - подумав та підійшов до його автівки. Обмінялися жартами, придбали каву і малиновий чай. Теплий, зігріває й згодом на впевненому зробив ранкову зарядку, до того моменту всі прокинулися та були готові до продовження поїздки. Вайт запитала: "Зуби чистимо зараз чи станемо пізніше на сніданок?". Авжеж згодом будемо їсти, але як тоді помилявся))
Дівчина сіла замість Баді й закрутилася дорога. Проїхавши кілометрів сорок, заправили одну автівку до повного і почали дивитися по сторонах у пошуках кафе чи будь-чого, де б можна було перекусити. Почули звуки шахеду, який пролітав за метрів дев'ятсот. Їдемо прямо, дві години минуло з моменту, як хотіли поїсти та нарешті зайшли до столової. Перед нами у дальньому залі стояли накриті столи з нарізками, водичкою і Баді каже у весь голос: "Доброго дня) Ми до вас на весілля)". Бугай легко штурхнув крикуна зі словами: "Це інше, поминки)))". Почали усі сміятися, пощастило, що пам’ятне застілля не розпочиналося та ніхто цього не почув. Замовили борщі, салати з капусти, курячі відбивні і по декілька шматочків хліба, Вайт обмежилася одним салатом. Під час сніданку плани почали швидко змінюватися, що наша банда не встигала підлаштовуватися. Вкінці прийняли рішення, що Бугай їде у своє місце, Баді по своїх справах й я з Вайті, як і мали.
Перекладаємо речі, домовилися по мені тримати контакт та далі по ситуації. Під'їжджаючи ближче потрібного населеного пункту я написав деяким хлопцям і почав у вікно спостерігати знайомі місця та посадки. Останнє слово із-за підарів тепер сприймається по іншому й асоціюється з вигорілими деревами, норами та штурмами. Зменшуючи швидкість наближаємося до блокпосту, ніхто не перевіряє документи, лише один військовий махнув рукою і показав місце де поставити автівку. Зупиняємося, я в одній кофті виходжу й міцно обіймаюся з Челсі, кажу: "Дуже радий! Почекай одягну куртку)))". Ми не бачилися майже півтора року, лише переписувалися. Спілкуємося про рідних, друзів, справи і лахаємо, що смішно буде, якщо зараз нас двох вб'є шахед. Про те, що однаково захворіли та лікуємося))) Час летить швидко, мені треба їхати далі. Обіймаємося, фото не робимо, бо інформаційна безпека об'єкту перш за все. Зупиняємося з Вайт біля стелли міста і робимо пам'ятне фото, самостійно зробити не виходить й поруч нас паркується військове авто звідки виходить жінка та їй на зустріч йде чоловік з букетом. Вони так щиро, ніжно обіймаються, ми просимо водія допомогти з фотографією. Клац, клац. На фоні збивають шахед, другий за сьогодні. Бугай дзвінком повідомив, що свою місію зробив і їде на територію збору. Я туди поки не планував й рухаюся у місце, де колись міг спокійно відкрити двері та мені були раді, де хвилювалися більше за мене, ніж сам за себе, де чекали коли почують хлопок від не притриманих дверей ...
Тепер мав постукати і далі лише доля везіння та розуміння могла пропустити мене. Підходячи ближче пригадав моменти, які навіки залишили слід у житті. Знайомий запах під'їзду, підйом на поверх й намагаюся не накручувати себе та одразу роблю тук-тук. Тишина, ще тишина. У думках: "Не може бути. Давай, я знаю, що почую звук ключів з іншої сторони." Відчиняє маленька дівчинка і перший кажу: "Привіт. Вдома є хтось з дорослих?". "Якийсь жарт, майже вдалося та це кінець?" – пролетіло у голові. Намагаюся хоча б трошки глянути всередину квартири. Виходить власник, пояснюю йому ситуацію і він запрошує мене в середину. З кімнати виходить ще одна дуже маленька дитина й дивиться на мене. Не можу описати відчуття, точно не хотів плакати та не накочувалися сльози, був радий, що тут існує життя. Все нове, змінене, позитивне і напевно діти роблять світлим житло. Декілька хвилин поговорили, чоловік військовий та є спільні знайомі й історії. Він запросив мене у гості в будь-який час. Я вийшов у двір де мене чекала Вайті й тепер не знаю коли знову побачу стовп, який розхитали і зламали ми з братом. Коли побачу такий здавалося б високий у дитинстві турнік й тепер низький. Це життя. Антон ти виріс, Бабуся та Дідусь померли і тепер де минали твої малі роки, живуть двійко нових малих дітей. Двоє виросли, двоє народилися. Кругообіг всесвіту, гармонія. У мене почала відбуватися "Висадка в Нормандії" з думками, як раптом почув голос Вайті: "Я б також дуже хотіла поїхати та побачити місце де народилася і жила у дитинстві". Тепер у дворі стоять пікапи з ребами, паралельно видно, як будується укриття та голосно виє сирена. Інша реальність, війна. Їдемо далі.
По дорозі розповідаю й показую де гуляв, де грали у цурика, хованки. Через декілька кварталів бачу повздовж дороги Бугая, Баді та Боксіка. Про останнього мало писав, бо він їхав у третій автівці цілий день й не часто пересікалися. На метрів сто ближе хлопців стоїть військовий, який рукою махає жестом привіт і посміхається. Вайті робить зупинку та ось наближається до кінця одна з нею спільна місія на цю поїздку. Знайомлюся з Венею, до цього лише спілкувалися в соцмережах. Показую автівку, нюанси, робимо спільне фото на згадку і домовляємося ще обов'язково зустрітися у Рівному, або у його рідному містечку, яке зараз поки знаходиться під окупацією. Топаємо до решти команди й на двох кониках продовжуємо рух. Їду через знайомі вулиці, будинки, пригадую, як на початку війни тут відбувалися бойові дії. Знову "Висадка в Нормандії", не бачу нічого з вікна, лише в голові спогади, спогади та діалоги. Голос Вайті: "Такого не бачила ще.". Я повертаюся у світ і спостерігаю, як у будинку немає під'їзду, який зруйнувала підарська ракета. Навігатор повів нас через блокпост Челсі, але пізно роздуплилися й у двох з ним посміялися з цієї ситуації.
Починало темніти, шукаємо, точніше очікуємо по дорозі якесь кафе де можна було б поїсти. Вийшов на зв'язок з військовими та поцікавився, що у них з часом для зустрічі. Їду в авто з Бугаєм та Вайті, в іншому за нами прямують Баді з Боксіком. Шуткуємо по рації, встигаю зробити деякі ескізи і справи у телефоні, послухав треки гурту Sudno - Мікрорайони та Тут було місто. Бугай дає поради Вайті по керуванні й як краще діяти в тій чи іншій ситуації. Заїжджаємо в містечко та на мені завдання побачити генделик. Минаємо вісім аптек і на горизонті видніється дим з труби, надія попереду. Ближче побачили біля дороги, як махає надувний кухар. Паркуємося, заходимо в середину й бачимо адекватні ціни та доволі колоритний інтер'єр, єдине що туалет з євроремонтом на вулиці. Замовили салати, солянки, чаї, сік і запитали чи можуть розігріти нашу їжу. Жінка сказала, що без проблем, тільки пересипе її у тарілку. Згодом вона принесла теплі харчі й помитий лоток. Людська доброта немає меж. Ми смачно та ситно поїли, лише Баді не захотів їсти подаровані йому булки з маком і постійно їх пропонував нам)) Залишаємо чайові, забиваємо місце зупинки й тиснемо на газ. Мете сильно сніг, нічого не видно і час нашого прибуття максимально затримується. Змінили трошки план й слухаємо музику, або час від часу одкровення Бугая про життєві моменти його знайомих.
Заїжджаємо у Харкові на заправку, щоб до повного залити баки в автівках. Далі наша подорож має відбуватися на одній автівці, іншу залишаємо на парковці з наглядом за сто гривень, які оплатили заправщику. Швидко це не виходить, бо Баді в багажнику розлив паливо і ми хотіли калюжу піском посипати, через дорогу бачимо мийку, дістаємо усі речі та їдемо туди. У чоловіка, який миє своє авто просимо з асфальту "піни" й шваброю її наносимо на килимок, потім змиваємо і хочемо дати копійку за допомогу, але він відмовляється. Ось знову на місці, кладемо у багажник зверху картон, ранці, пляшки, пакети, як шпроти сідаємо в п'ятох в одну автівку та вирушаємо далі. Боксік заснув, інші між собою спілкувалися про роботу, напої, важливість підтримки війська і не потрапляти у пута дезінформації. В соцмережах домовляємося зустрітися на хаті, щоб з'їхалися хлопці туди й по ситуації глянемо, як діяти. Без проблем заїжджаємо у місто, яке стало таким знайомим, де орієнтуєшся, можеш щось підказати чи показати, провести новеньким екскурсію. Привіт Ізюм, вкотре зустрілися))Авдос з порогу кричить: "На вулиці холодно, заходьте одразу в середину)". Відкриваю двері й на мене стрибає Паскудич 2.0. Вперше побачив його маленьким на відео, а тепер підріс, гавкає, гризе. Прикольний такий. Авдос чистить зброю, бо вдень їздив на полігон вчитися і тепер має чотири весла для полірування. Розміщаємося в одній кімнаті, я приніс два стільці й у двері стукає Кеннеді та поруч стоїть Шайба. На десяти квадратних метрах, нас восьмеро і щоб не втратити свідомість від нестачі кисню, приймаємо рішення спочатку перекласти речі з нашої автівки до Кеннеді, тому що її тут залишаємо йому, а отриману веземо у Рівне на відновлення. Сідаємо по нових машинах й прямуємо до кафе вагончик. Замовляємо салати, гречку, узвар та сирники. Весь час сміємося одне з одного та уявляємо, що Авдос вважає нас всіх малолітками з яких нічого путнього не виросте)) Армія, не дасть про себе забути, поки ти служиш. Деяким військовим прийшло сповіщення, що за годину термінова вечірня нарада. На вулиці роз'їжджаємося і швидко їдемо на хату де будемо ночувати. Спочатку з дороги глянули перший будинок, далі пропонують оглянути інший. Вайт додає: "Майже, як у Туреччині обираємо готель))". Я кожному запропонував вирішити де спати, але щось у них з’являлися вагання, тому останнє вирішальне слово сказав сам: "Ночуємо у другому будинку, праворуч кімната для Вайт та чотири хлопці в іншій розміщаються.". Обличчя дівчини мені було кумедне, спостерігати, як поводять себе люди у новому середовищі де казкою і не пахне. Телефонує Рівнянин і пропонує на трошки зустрітися, інші військові ще зайняті. "Прекрасна нагода. Якраз Вайті має побути сама, самоорганізуватися, щоб мені не прилетіло за ці люксові апартаменти))". Авдос підвіз один спальний мішок, забрав мене та Бугая й гайда пити чай з земляком. Тріо з нашої команди залишилося відпочивати вдома.
Стоїмо біля будинку, чекаємо Рівнянина, дивимося на собаку, який то виглядає, то ховається з дверей. Згодом у капюшоні з'являється наш друг. Одразу четверо серйозних хлопців перетворилися у маленьких дітей, яким мами дозволили довше погуляти у дворі. Обіймаємося, сміємося, одне одного шарпаємо. Щоб не кричати під вікнами, їдемо на заправку де беремо смородинові чаї. Підняли тему відповідальності під час війни й субординації, говорили про хлопців котрі були на позиціях двадцять дев'ять днів і відбивали штурми підарів у чотирьох. Людей меншало, отже час по домівках. Пес біля під'їзду спав, Рівнянин шукав, що можна взяти з автівки у вигляді сувеніру. Авдос його виштовхував зі словами: "Своїми рученятами звідси нічого не витягнеш))".
На вулиці стає прохолодно, чому не придумали телепорт у тепле приміщення? Авдос підвозить мене та Бугая до будинку й заходимо в середину. Вайті спить у своєму маленькому дівчачому палаці, у неї велике ліжко, дзеркало і немає зброї, військові попередньо її винесли з кімнати. Це завжди магія, ти можеш спати на підлозі серед амуніції й великої кількості взуття, карематів, будуть валятися упаковки з під патронів, шоколаду, але коли треба вписати на ночівлю дівчину, то чистота та комфорт з'являються за декілька хвилин)) Поки я чистив зуби, то Бугай і Боксік тягнули прикол з Баді, який заснув з телефоном у руках. Вони знімали відео, як ніби він гортає пересадку статевих органів в інтернеті))) Хлопці займатися дурницями ніколи не перестануть. Розклав спальник, який Авдос дав на одну ніч, зверху вкрився улюбленою накидкою, взяв телефон до рук й подумав: "Я біля війни, який сенс з відосиків в інтернеті, якщо краще виспатися.". Знову сказали, що на сході у мене блищать очі від радості. Як це помітно? Відписувати комусь не було бажання, просто за цілий день замахався. Поставив на одночасну зарядку два телефони й павербанк у "кубик трійник" і посміхнувся, що нарешті він знадобився. Заснув.

День третій (04.02.2025)
Прокинувся о сьомій сорок п'ять, декілька хвилин дивився по сторонах та планував приблизний план ранку, тому що день був від ситуації до ситуації розписаний. Встав з ліжка, побачив, що двері Вайті відчинені. "Ого, рання пташка)" - ранкова думка у коридорі й хотів зайти до вбиральні, як краєм ока помітив когось на кухні. Оглянувся, там стояла дівчина і пила каву. Здивовано привітався, поцікавився чи вона виспалася та додав: "Зроблю зараз зарядку і можемо пройтися по вулиці, щоб не сидіти в заперті, поки хлопці сплять.". На що вона відповіла: "Думала нам не можна виходити.". Руханка відбулася, почав збиратися, як прокинувся Бугай та Боксік. Що ж усі відкрили очі, отже нічого затримуватися. Пропоную за двадцять хвилин сидіти в автівці де й буде оголошений подальший план, а поки щоб за собою прибрали зайве і навели порядок на спальних місцях. За дві хвилини до закінчення часу команда готова вирушати. Попрощалися з військовим, заїхали до Авдоса та у коридорі залиши спальник і даний момент був знятий на відео й надісланий йому. Вечірню нараду перенесли на ранок та з нами ніхто не міг зустрітися. Частина також поїхали на роботу, або готувалися до її виконання.
Снідати зрання не хотіли, тому спочатку поїхали до стелли, щоб показати новеньким й по приколу на її фоні зробити пам'ятне фото на даху автівки Кеннеді. Бугай паркує машину, відкриває пасажирську дверку, опускає вікно і перший залазить на верх, я другий. Стаємо по краях, щоб не погнути дах та фіксуємо факт вчорашньої придуманої спонтанної ідеї. Тримаємо курс на столову в центрі, де попередні рази подавали великі порції салатів. У мене особисто ця столова асоціаціюєтся зі сніданками. Заходимо до середини, обираємо два столики вкінці й замовляємо салат Цезар, узвар, солянку. Ревізор Вайті оцінює заклад на: "Смачно!". Поцікавилася чи існував він до початку війни, але мені невідомо, тому пояснив, що більшість тутешніх закладів, кав'ярень, барбершопів з'явилися під час, або після моменту, як у місто заїжджає велика бригада. Щоб не затягувати час, вирушаємо в центр міста для легкої прогулянки та клацнути фото біля напису "Я люблю Ізюм", але в останній момент ми з Бугаєм радимо краще побачити війну через призму розваленої школи й будинку. У навчальному закладі вилазимо по стінах на другий поверх і заходимо до спортзалу. Картина жахаюча, згорівші шведські драбини, розтрощений баскетбольний щит на якому звисає кільце. У мене виникає ідея, ділюся нею з Бугаєм та він показує сильним жестом, що підтримує. Переміщаємося у район будинку по якому підари у дві тисячі двадцять другому році вдарили ракетою і загинуло більше п'ятдесяти цивільних під завалами. Усвідомити важко, але побачине не радує. Мчимо на вантажне відділення нової пошти, там я отримую посилку, яку ж сам надіслав для військових та одразу надсилаю її повторно сюди. Це для того, щоб необхідні речі, не повернулися автоматично назад у Рівне, поки хлопці на роботі. Стартуємо, щоб вирішувати наступну ситуацію, на зв'язок виходить Джон Уік й пропонує зустрітися хоча б на декілька хвилин, але наша банда щойно виїхала з Ізюму. Обіцяю йому обов'язково згодом приїхати і попередити завчасно про свій приїзд.
За кермо бусика сідає Баді, у місці багажника Бугай стелить каремат та хоче полежати, тому що незабаром будемо їхати по різних автівках. По дорозі підбираємо жінку, яка не встигає на роботу й їй майже туди, куди нам. Баді забиває фон запитаннями до пасажирки та робить допит, що до моменту її доїзду дізналися, що вона тренер танців в дитячій спортивній школі. Позначка Зміїв пролітає у вікні, залітаємо в центр, зупинка і слова: "На висадку маєте одну хвилину)". Жінка швидко вийшла й побажала гарного дня. Тепер потрібно вирішити заплановану ціль у цьому містечку та заїжджаємо до Мотивашки. Вона радо зустріла, напоїла чаєм й дала бутербродів у дорогу. У неї у гаражі маємо забрати автівку, яку завеземо у Рівне на відновлення. До коника підійшов Бугай, оглянув його, виявилося, що потрібно трошки покрутити, докрутити та заправити, бо пального вистачило тільки виїхати на дорогу. Двоє хлопців поїхали на заправку, Вайт, Баді та я продовжили чаювання і поїли свіжо зроблених канапок. За пів години авто було готове до далекої дороги, але в керуванні були свої нюанси. З іншої сторони, ніхто не розраховував на супер стан, бо тоді для чого було їхати на СТО у Рівне? Вайті сідає за бусик, туди приєднується Боксік у вигляді інструктора та третє місце дістається мені. Баді й Бугай приземляються в позашляховик і наша команда прощається з Мотивашкою та їде на заправку, щоб з повними баками доїхати до наступного місця. Спілкуємося про час розмінування українських територій, про роботу піротехніків і чому краще не сходити з дороги у посадку. Трішки заблукали, бо пропустили поворот, їхали новими шляхами, щоб оминати затори великого міста й не грати у шашки.
Приїхали, стоїмо по обіді на заправці в околицях Харкова, заправщик чудово впорався з роботою охорони залишених вчора наших машин за сто гривень. Над головою з’явилася велика снігова хмара, яка засипає сніжинками навколо, стало прохолодно. У цей момент готуємо три автівки в дорогу, перекладаємо речі та доїдаємо бутерброди. Хотіли зігрітися і як з голодного краю з’їли два лотки бутіків. Розбиваємося на пари хто з ким їде, перевіряємо зв’язок по раціях. Вайті та я очолюємо колонку до першого з’їзду, далі будемо робити перестановку. На горизонті бачимо блокпост, зменшуємо швидкість, зупиняємося потрійною колоною. Показуємо перевіряючим документи, вони ліхтариками просвічують темні місця автівок і знаходять п’ятсот два патрони та двісті грамів тротилу. На цьому написання історії закінчується, тому що так буде краще для всіх учасників подорожі …

Післямова
У Рівне заїхали наступного дня о сьомій ранку, кожен не спав майже двадцять чотири години. Були на стільки виснажені, що не могли нормально спланувати хто куди кого завозить першим додому. Бугай вчасно зрозумів, що очі самі закриваються та його підмінив Боксік. На початку подорожі пригадую слова Вайті: "Не хочу постійно сидіти, дасиш мені більше часу за кермом вдень, бо вночі мені страшно їхати". В результаті дівчина проїхала вісімнадцять години, з яких десять у темряві. Я сказав їй: «Ти ляж спати вдома)», вона відповіла: "Мені зараз йти на роботу, косметика робить дива) ". Вайті зняла мені згодом відео й склалося враження, що вона нікуди не їздила.
У той день четвертого лютого підари завдали удар балістичною ракетою по центру Ізюму. П’ятеро загинули та п’ятдесят п’ят людей постраждали. Свідомо не хочу писати де ми були у той момент, але завдячуючи великому збігу обставин нам вкотре пощастило. Підтримуйте українських військових, це дуже важливо і не зважаючи ні нащо, розвивайтеся та пишайтеся, що ви творите історію України. Історію яку колись згодом напишете чи розкажете іншим.

Дякую за твій час та прочитання цієї пригоди. Якщо маєш бажання та можливість, залишаю посилання на активний збір, який для мене важливий. Не обов'язково донатити сюди, вирішуй по власних відчуттях ))
https://send.monobank.ua/jar/95y4UnC6cD
5375 4112 2114 5357